Обов’язковими умовами для стягнення виконавчого збору є вчинення державним виконавцем дій, направлених на примусове виконання рішення суду, та фактичне стягнення суми боргу – такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи №2540/3203/18.
Неоднакове застосування норм ч. 2 ст. 27 та ч. 3 ст. 40 ЗУ «Про виконавче провадження» щодо стягнення виконавчого збору у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі письмової заяви про таке повернення призвело до суперечливої судової практики касаційних судів різних юрисдикцій у складі Верховного Суду.
А саме. Судова практика Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (постанова від 30.05.2018 у справі № 808/3791/16), склалася таким чином, що примусове виконання судового рішення розпочинається з моменту винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, а звернення стягувача із заявою про повернення виконавчого документа не звільняє боржника від обов’язку сплати виконавчого збору.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (постанова від 18.04.2018 у справі № 761/11524/15-ц) та Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (постанова від 15.02.2018 у справі №910/1587/13) вирішили, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми.
Таким чином, при касаційному перегляді справи №2540/3203/18 у КАС ВС виникла необхідність передати її на розгляд Великої Палати ВС, адже існує виключна правова проблема із неоднаковим застосуванням норм ЗУ «Про виконавче провадження» і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Суть спору полягає у невизначеності правового режиму застосування судами ч. 2 ст. 27 та ч. 3 ст. 40 Закону «Про виконавче провадження» при винесенні державним виконавцем постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстави подання ним письмової заяви про повернення виконавчого документа.
Висновок суду першої інстанції у цій справі є таким – без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою – створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.
Суд апеляційної інстанції дійшов же висновку, що ч.3 ст. 40 Закону є спеціальною нормою, яка регулює окремі випадки стягнення виконавчого збору, а тому загальні правила, встановлені ч. ч. 1, 2 ст. 27 Закону, застосовуватися до спірних правовідносин не можуть. Примусове виконання судового рішення розпочинається з моменту винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Під час вчинення виконавчих дій виконавцем у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначається про стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом. При цьому норми ст. 27 Закону містять вичерпний перелік підстав та умов, за якими виконавчий збір не стягується, зокрема визначено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 цього Закону, за умови, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Велика Палата ВС вважає вмотивованими висновки суду першої інстанції з огляду на те, що на момент виникнення спірних правовідносин обов’язковими умовами стягнення виконавчого збору були: 1) фактичне виконання виконавчого документа; 2) вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішень.
При цьому, у постанові Великої Палати ВС наголошується, що виконавчий збір за своїм змістом є винагородою за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови, що такі заходи привели до виконання рішення.
Повний текст постанови за посиланням.